Де пахне м’ята, квітнуть чорнобривці

Є люди, чиє життя подібне до відкритої книги, а кожне написане ними слово, як лагідний вечірній промінь – тепле, щире й по-особливому рідне. Саме таким пам’ятають відомого білоцерківського журналіста та майстра художньої мініатюри Миколу Осику, якому цими днями виповнилося б 75 років.

З нагоди ювілею літератора у центральній бібліотеці для дорослих зібралися членкині клубу «Водограй». Бібліотекарки розповіли, що він народився 15 квітня 1951 року у селі Павлівка на Дніпропетровщині. З 1969 року постійно проживав у Білій Церкві. Після армійської служби був робітником, працював у органах внутрішніх справ до 1996 року, звідки й вийшов на пенсію. Писати і друкуватися почав ще в дитинстві, а в білоцерківських ЗМІ – з 1975 року. Художні твори Миколи Осики публікувалися також і в численних виданнях Київщини та України, і за межами нашої держави.

Присутні дізналися як народжувались його перші нариси, як журналістська робота перепліталася з глибокими філософськими роздумами.

Книги Миколи Івановича «Де пахне м’ята, квітнуть чорнобривці» (1999), «Мініатюри» (2011), та «Життя краплини» (2013), яка побачила світ вже після смерті автора, – це короткі історії життя, в яких за буденними речами він умів розгледіти справжню красу та сенс життя.

А скільки тепла, любові до рідної Білої Церкви і її мешканців вмістив пан Микола у свої мініатюри! Його герої − наші сучасники, зі сторінок книг розповідають про своє життя, радощі й страждання, вони близькі й зрозумілі кожному. Новели Миколи Осики зачіпають душу, порушують найгостріші проблеми, його спогади викликають ностальгію, його проза, при цілковитій правдивості, – одна з найромантичніших і найщемкіших.

Атмосфера в читальній залі була надзвичайно затишною – здавалося, ніби був присутній сам автор. Учасники заходу ділилися теплими спогадами про Миколу Івановича, читали свої улюблені мініатюри та ессе. Хтось обирав тексти про любов до рідного краю, хтось – роздуми про совість та доброту, а дехто не міг стримати усмішки, читаючи влучні й дотепні життєві спостереження автора. «Його мініатюри хочеться перечитувати, коли на душі тривожно. Вони лікують серце і душу», − ділилися враженнями гості.

Цей захід став не просто вечором пам’яті, а й справжнім святом живого слова. Хоч Миколи Осики вже немає серед нас, його «душевні уроки» продовжують жити в серцях читачів, нагадуючи про те, як важливо залишатися людиною за будь-яких обставин.

Любов Вилегжаніна.