Скарби Красножона

(спогади про велич людської душі)

Це була наша остання зустріч. Серце різанула жахлива і несподівана звістка про смерть.

"Кру-у, кру-у, кру-у….” Летіли журавлі і так тривожно клекотіли, сповіщаючи нас, що забирають із собою душу надзвичайного чоловіка, який хотів, щоб люди хоч інколи відривалися від земних справ, набирали висоту, яка у кожного своя.

Петро Іванович! Петро Іванович…

Пам’ять, як невтомний фотограф, відтворює останню розмову: журиться, що не встигає на похорон загиблого бійця, бо викликали терміново у Київ. Нізащо не забуду згорьовані очі, а в них така туга, яку не можна передати словами, а тільки доторкнутися серцем. Його серце, незахищене від свого і чужого болю, не витримало.

Цвітуть вишні, зелене листя виблискує як смарагди, життя продовжується. Цвіт душі Вашої не пропав, а розквітнув у наших душах. Згадую слова Петра Івановича: "Немає нічого смачнішого за спілі вишні зірвані прямо з дерева із хлібом.”

Завжди сповнений любов´ю до людей, відкритий для добрих справ. Коли заходив у бібліотеку, всі жіночі обличчя світилися посмішками. Здавалося, прийшов довгоочікуваний родич, який вирішить як прості, так і складні питання. Так і відбувалося.

Людяний, шляхетний. Добре знав усіх бібліотекарок, пам´ятав які проблеми у кожної. Що було у його силах – допомагав. Відкритість, небайдужість до всього притягувала як магнітом до нього письменників, шанувальників книги, земляків із Чернігівщини, друзів. Яка прекрасна команда чоловіків працювала з ним: Анатолій Адамович, Іван Дмитрович, Віктор Петрович, Петро Карпович, Петро Олексійович. Можна було подумати, що вони пройшли вишкіл джентльменів у Петра Івановича.

Хто навчив його доброти, порядності, інтелігентності? Напевне, мудрі батьки, село, неспішні розмови, і, звичайно, книги. Я ніколи більше не бачила, щоб великі чоловічі руки, які однаково могли і зробити столик, і відшліфувати паркет, так ніжно тримали книгу, ніби новонароджене дитятко.

Петро Іванович робив усе для того, щоб бібліотеки були рідними для громади, а читачі любили українську книгу, знали нашу історію, не цуралися свого роду і не казали оте занадто байдуже "какая разніца.”

Наш директор умів ламати стереотипи, коли вважав за потрібне.

Одним із перших відмовився від комплектування літератури в бібліотечному колекторі і запропонував купувати безпосередньо у видавництвах. Для цього потрібна була тісна співпраця з ними. Ось тут і стала у нагоді вроджена харизма Петра Івановича. Багато часу він приділяв особистим стосункам з редакторами видавництв і ніхто із них не відмовив у співпраці.

Вперше у бібліотеках Білої Церкви відбулися презентації українських видавництв. На цих зустрічах купували новинки літератури бібліотеки і книголюби. Хотілося працювати на випередження у задоволенні читацьких потреб. Це спонукало 2-3 рази на місяць їздити за книгами, відбирати і купувати їх.

Скільки кілометрів доріг проїхали разом. І тут проявлялась надзвичайна чуйність колеги. Майже завжди Петро Іванович підвозив знайомих – на вокзал, на консультацію до лікаря, студентів у виші. Здається, що він просто не міг відмовити знайомим і їхнім близьким.

Дороги… дороги… Як високо тут цінується слово розумного, цікавого, та ще й з гумором попутника. Таким і був наш Петро Іванович. З ним приємно було і помовчати, думаючи про своє, а спільна подорож тільки сприяла відвертим розмовам.

Петро Іванович розповідав про батьків і видно було, як він сумує за рідними, за селом на Чернігівщині, чарівною Довженківською Десною. Наш директор вирізнявся порядністю, чесністю, витримкою. Формуванню цих якостей сприяло й читання книг, обдаровуючи мудрістю, знаннями, здатністю розуміти людей.

Найулюбленішим його письменником був Олександр Довженко. Наш колега розказував, що має майже всі його видання та публікації про нього.

Коли я побачила його маму – зрозуміла від кого ще у дитинстві він отримав щеплення від вірусу байдужості і зверхності. Делікатна, тендітна сива жіночка дивилася на мене з такою теплотою і ніжністю, з якою дивляться дуже добрі люди, вони і запам’ятовуються цим поглядом.

Рідна Чернігівщина обдарувала найсвітлішим почуттям – любов´ю до ЛЮДИНИ.

Петро Іванович добре знав історію України, і те горе, яке приносили москалі в різні часи, тому намагався не тільки зберегти відомості про минуле Білої Церкви, а й донести ці знання до мешканців міста. В ЦБС був створений краєзнавчий відділ, його надбанням стало видання "Білоцерківського біографічного словника”.

Він жив у гармонії зі світом – цінував минуле і запроваджував новації у життя бібліотек. Гарною традицією стали випуски газети "Бібліосвіт”, на сторінках якої розповідалось про роботу ЦБС. Була відкрита виставкова зала, в якій демонструються картини міських художників.

Глибоко вразливий, Петро Іванович, як ніхто інший, розумів силу слова і пісні. Співуча душа його раділа під час виступів народного вокального ансамблю бібліотечних працівників "Калина”.

Завдячуючи Петру Івановичу та гранту посольства США був створений Інтернет-центр. У своєму листі американський посол висловив подяку Петру Івановичу такими словами: "Ця програма не була б успішною, якби її не підтримували такі віддані ентузіасти, як Ви і Ваші колеги”.

Інтелігентність, небайдужість, ерудованість Петра Івановича підкорювали письменників, які приїздили на зустрічі у Білу Церкву. Як любили читачі і працівники бібліотек це спілкування і презентації нових книг.

З батьківською любов´ю ставився Петро Іванович до колег, до друзів. А що вже говорити про дітей? Коли люди говорять: "Я прихилив би небо для дітей” – то це про чуйного, турботливого батька, яким він був. Кожного дня віддавав дітям скарби своєї душі: простоту у спілкуванні, своє єднання з природою, свіжий погляд на життя, любов до людей і до книги. Що ж ще може бути важливішим?

Часто бачила його із донечкою Марійкою, коли вони гуляли попід річкою. Її маленька долонька міцно тримала тата за руку. Неспішно крокували дорогою і відчувалося, як їм добре удвох.

Біла Церква пишається тим, що така непересічна людина очолювала багато років Білоцерківську міську централізовану бібліотечну систему, а потім і відділ культури.

І ніхто не знав, що він так рано піде від нас у Вічність…

В пам´ять про Петра Івановича Красножона Білоцерківська централізована бібліотечна система з 2019 року носить його ім´я.

Тетяна Ніконенко.