Уроки німецької

1945 рік. Їх не зустрічали квітами вдячні співвітчизники, не звучали в їх честь мелодії духових оркестрів, вони не мали при собі трофеїв переможців, хоч повертались з Німеччини у травні 45-го поїздом разом з офіцерським складом Радянської Армії. В одному поїзді та з різним статусом. Мої батьки – Ганна і Василь Комісаренки – були остарбайтерами – робітниками зі сходу, силоміць вивезеними до Німеччини зимою 1942 року. А цьому передували численні переховування, втечі із залізничних станцій додому і знову арешти, знову дорога в рабство.

Познайомились Василь і Ганна в Західній Німеччині на фермі заможного бауера. Василь родом з Кагарлицького району, з відомого всім села Черняхів, чия назва стала носієм великого пласту української культури. Анна родом з Рокитнянщини. Невеличке село Луб’янка межувало з селами Кагарлицького району. Мама до війни закінчила з відзнакою 7 класів – «університетська» освіта на той час. Була вихованою, інтелігентною, начитаною дівчиною, з неабияким хистом до вивчення іноземних мов. Знання німецької допомогло їй швидше освоїтись у чужій країні. Крім того, кмітлива, слухняна, працьовита дівчина відразу сподобалась фрау-газдині. Ганнуся допомагала їй в усьому: варила їсти, прибирала в хаті, працювала в городі, на полі, прала, прасувала, робила уроки з дітьми господарів. Дівчина знаходила спільну мову з різними представниками німецького поневолення – поляками, італійцями, чехами. Першим уроком німецької для неї було усвідомлення, що тільки велике терпіння стане запорукою виживання і перемоги.

Зовсім по іншому думав Василь. Свою боротьбу за виживання він розпочав у голодному 1934 році. Поховавши в саду біля хати рідну матір (до цвинтаря довезти не було сил), шестирічний хлопчик усвідомив: «Щоб вижити – треба боротись». За кусок хліба, за свободу, за право залишитись живим. Боротись для маленького хлопчика означало битись. І він бився – з німцями, поляками, італійцями за свою країну, за себе і свою дівчину, за правду і справедливість. І завжди перемагав, адже на кожен бій ішов, як на останній: «Або вмерти, або перемогти». І не дивно, що першим уроком німецької було розуміння: «Перемагає той, хто вміє себе захищати».

Василь часто ставав ініціатором втечі з рабства. Одного разу вдалося дійти до польського кордону. Чотирьох відчайдухів німці спіймали з допомогою собак, у сутичці з якими найбільше постраждав Василь. Анна зняла з голови біленьку хустинку і перев’язала йому рану.

«Якщо залишимося живими – обов’язково будемо разом», – освідчився вдячний юнак своїй рятівниці.

Найбільшою карою на фермі була відправка неслухняних на військовий завод, умови праці на якому були гірші, ніж у концтаборі. Одного разу в господарство бауера привезли військовополонених італійців, які чимось провинилися перед своїм диктатором. Змучених і голодних, моя мама пожаліла і дала їм добавки під час обіду. Це дуже не сподобалось бауеру. З пересердя він бив Аню залізним ланцюгом і гнав у сусіднє містечко на військовий завод.

Першими, почувши недобре, заголосили діти. Закриті в будинку, вони плакали і тарабанили у вікна: «Аня, Аня!». Благала господаря і ґаздиня фрау: «Кого хоч забирай, а Аню залиш». Ні полонені італійці, ні земляки не вступились за дівчину. Тільки Василь ішов поруч з коханою, підставляючи своє тіло під удари, і бризки молодої крові рясно зрошували чужу землю.

Чи сльози дітей, чи прохання дружини, чи жертовність українського козака – щось таки подіяло на німця, і він повернув додому. А Василь і Аня ще довго стояли обнявшись посеред німецького поля. «Якщо залишимося живими – обов’язково будемо разом», – відповіла взаємністю дівчина.

Батько і мати рано пішли із життя, не дочекавшись ще одного уроку німецької, коли країна-авантюристка, яка на початку ХХ століття розпочинала війни, вигравала або програвала їх, в кінці століття, спокутуючи гріхи, видавала остарбайтерам матеріальну компенсацію – 400 німецьких марок.

2020 рік. «Чому не засинаєш?», – запитую маленького внука.

– Я не можу. Я думаю.

– Що ти думаєш?

– Думаю, що треба піти на базар і купити тепловізор або безпилотник.

– Навіщо він тобі?

– Треба допомогти українським воїнам нас боронити…

Чи могли б подумати мої батьки у травні 45-го року, що у далекому 2020 році першим життєвим уроком для їхнього маленького правнука стане «урок російської»: «Перемагає той, хто вміє себе захищати».

Катерина Волинець, зав. бібліотекою-філіалом №9.