Нова книга Мирослава Дочинця

Нещодавно у видавництві «Карпатська вежа» вийшла нова книга прозових мініатюр лауреата Шевченківської премії, письменника Мирослава Дочинця.

В анотації до книги письменник зауважує:

«Ця книга – про радість творення. Передусім – Себе. Бо всяка творчість – це вибір любові. Утвердження любові. Сотворення любові. Не стільки пошук сенсу, як створення сенсу свого життя. Через це твоя усвідомлена присутність тут і надає цілісності світові. А твій досвід творення стає досвідченням душі.

Мудрець сказав: єдиний сенс будь-якого чину – заявити всесвітові, що ти є. Що ти є саме такий. Єдин у своїй осібності, винятковості, неповторності.

Це – розсипи животворних зернят, у кожному з яких живе насінина, дерево і плід самопізнання.»

Письменник – частий гість білоцерківських бібліотек і свої враження від зустрічей із читачами описав у мініатюрі «Сніги і слова».

Мирослав Дочинець

СНІГИ Й СЛОВА

Село Дрозди. Мороз, снігова віхола. Пакуємо книжки.

"У клубі нам треба бути о дев’ятій, – строго каже пані Людмила. – І не дуже довго розвозити з презентацією, бо о дванадцятій уже треба порати”.

"Клуб?” – питаю.

"Ні, худобу”.

Волочимо ноги й валізи з книжками через білі кучугури. Сусідський пес супроводить нас. Ще темно. Під ліхтарем сновигають сірі постаті, зникають у дверях сірої будівлі.

"Наша аптека вже відкрита”, – зітхає пані Людмила.

"Там же написано «Смерічка», – кажу я.

"Так, вона вже зранку лікує...”

Клуб нагріли за ніч соломою, вікна сяють, сніги розносять снопи світла на всі чотири боки. Смереки в білих шапках - як готичні храми.

"Не Дрозди, а Дрезден”, - каже пані Людмила.

Вчителька Валентина, граційно скинувши з пліч шубу, розповідає про "Криничара”. Я зачаровано слухаю, забувши, хто це написав. Завгосп прийшов подивитися грубку, теж забувся і простояв дві години.

Відбули в Дроздах, рушаємо на Білу Церкву. Бляшаний бусик гріє людське дихання і задушевний шансон.

Бібліотека-філія на околиці. Повний зал, жінки в хустках і пальтах. Клуб пенсіонерів. Розповідаю півгодини. Слухають, мовчать. Ще півгодини розповідаю. Слухають, схвально кивають головами. Ковтаю води, розповідаю далі. Слухають, мовчать, світять очима. Через півгодини зупиняюся. Мовчання.

"Може, я вас затримую?” - кажу.

"Ні, ні. Говоріть далі”.

"Що говорити?”

"Що хочете...”

Друга бібліотека-філія. Підвелася читачка: "Береш вашу книгу і поки читаєш - наче знаходишся в якомусь захисному коконі. Злорадний світ не проникає в нього, поки читаєш...”

Третя бібліотека-філія. Після автографсесії підходить молода жінка з широко розплющеними очима.

"Можна торкнутися вашої руки?”

"Можна”, - кажу невпевнено і завважую, що вона незряча. Ніяковіючи, простягає тремтячу руку. Сліпі очі спрямовані кудись у далину. Зате я бачу, дивлюся на її тонке зап’ястя, на дешевий годинник — залишилася ще одна бібліотека і колегіум. Двічі перейти сніг, а там, біля книжок і людей, уже тепліше...