• ГРОМАДЯНИН, ПОЕТ І ПЕДАГОГ

          Скільки на Вкраїні сіл з вербовим і вишневим “корінням”! І кожне славне чимось, кимось оспіване... Село Вербове Голованівського району Кіровоградської області відоме своїми працьовитими й чесними людьми та ще тим, що народився й виріс тут заслужений учитель України, член Національної спілки письменників України, поет П.Розвозчик.
           З`явився Петро Іларіонович на світ Божий у “Степовій Елладі” – на сонцесяйній Кіровоградщині, яку прославили письменники-краяни Іван Карпенко-Карий, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Юрій Яновський, Володимир Базилевський, Володимир Бровченко, Віктор Терен, Людмила Скирда, Віктор Близнець та ін.
           П.Розвозчику як молодому землякові знаменитих і шановних літераторів судилося продовжити естафету поколінь.
           Народився поет 13 серпня 1957 року в сім`ї Іларіона Тихоновича та Параски Яківни. Звичайна селянська родина, яка пізнала, по чім ківш лиха, переживши війну, два голодомори...
          Коли Господь послав наймолодшого Петруся, в сім`ї вже було три сини: Іван, Дмитро та Василь. Батьки мріяли про донечку, тут знову хлопець – з м`яким характером та доброю вдачею.
          Брат Василь ремонтував телевізори й автомобілі, умів грати на гармонії, гарно малював і навчав малярству молодшого Петрика. Але в тридцятичотирирічному віці трагічно загинув...
          Дмитро все життя живе й працює у рідному Вербовому, а найстарший син Іван з 1962 року проживає в Ніжині на Чернігівщині.
    Своїх дідусів та бабусь Петро Іларіонович не пам`ятає – померли в “голодовку” у тридцять третьому. Лише бабуся Оляна пережила голод, воєнне лихоліття. Її не стало у 1957 році, саме тоді, коли народився внук – майбутній педагог і поет.
          В 1964 році Петро пішов до першого класу місцевої ”восьмирічки”, яку закінчив 1972 року. Середню освіту  здобув у Голованівській середній школі № 1. Навчався на відмінно, лише трішки не “дотягнув” до золотої медалі.
          Системність знань, здобутих у школі, дещо збила юнака з пантелику при виборі майбутнього фаху. Петро вступає до Київського державного університету ім.. Т.Г.Шевченка на фізичний факультет (відділення теоретичної фізики). За неповний тиждень хлопець зрозумів, що не туди потрапив. І вже в наступному році круто міняє життєвий напрямок – вступає на українське відділення філологічного факультету. Тут Петро знайшов не тільки своє фахове покликання, а й кохання. На другому курсі познайомився з симпатичною однокурсницею Марією, яку друзі називали Марічкою.
          Через рік закохані одружилися. В 1979 році народилася донька Настя, а влітку 1980 року Петро й Марія Розвозчики, завершивши навчання в університеті, поїхали за призначенням – учителювати в Білу Церкву.
          Педагогічну діяльність Петро Іларіонович розпочав у колективі загальноосвітньої школи № 4.
          У жовтні 1981 року лікарі виявили у молодого педагога тяжку легеневу хворобу. Рік лікувався. Стільки ж перебував на пенсії по інвалідності.
    1983-1984 навчальний рік П.Розвозчик відпрацював у школі № 17, потім знову повернувся до рідної “четвертої”. Досі добрими словами згадує керівника цього загальноосвітнього закладу, заслуженого вчителя України, лауреата медалі ім. А.С.Макаренка Ірину Федорівну Сімковську, яка сердечно підтримала молодого вчителя у скрутну хвилину життя.
          Школа, в якій працював Петро Іларіонович, була російськомовною. А його завжди вабило рідне слово. Тому з відкриттям на масиві Леваневського нової одинадцятирічки  вчитель міняє місце роботи. Працює в загальноосвітній школі № 20 з 1988 по 1999 рік (дружина Марія вчителює там і понині).
          Саме на ці роки припадає пора розквіту педагогічного таланту Петра Іларіоновича Розвозчика. В 1997 році він стає переможцем Всеукраїнського конкурсу “Учитель року-1997”. В цьому ж році йому було присвоєно звання “Заслужений учитель України”.
    Петро Іларіонович – учитель від Бога. Розум, мистецька обдарованість, творчий підхід до справи, працездатність, толерантність і делікатність, справжня інтелігентність, любов до дітей та рідного слова принесли педагогу і шану, й любов, і славу.
    Талановитого філолога завжди вабила до себе велика наука. У свій час йому пропонували роботу в Інституті літератури та навчання в аспірантурі. Але обставини змусили П.Розвозчика “поміняти” Київ на Білу Церкву.
          До думки про наукову роботу педагог повернувся наприкінці 90-х і саме тому в 1999 році залишає улюблену школу.
          З 1999 по 2003 рік Петро Розвозчик працював завідуючим навчально-методичним кабінетом української мови та літератури Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів. Нині – начальник відділу довузівської підготовки Білоцерківського інституту економіки та управління Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”.
          В особистому житті Петро Іларіонович щасливий. Має вірного та щирого друга й порадника – дружину Марію, трьох доньок – добрих, чуйних, талановитих. Анастасія вишиває, в`яже. Іванна має неабиякий хист до малювання. А Катруся продовжила сімейну династію – завершила навчання на українському відділенні Інституту філології Київського національного університету ім.. Т.Г.Шевченка, працює разом із батьком в інституті, пише вірші.
          Не обділена поетичним хистом і дружина Марія: у місцевій пресі публікуються її цікаві поетичні мініатюри.
          Творчу біографію поет Петро Розвозчик розпочав ще учнем 6 класу. Писав щирі дитячі вірші про матір, Україну. Надіслав був якось добірку поезій у популярну тоді газету “Зірка”. Вірші не надрукували, але потішило те, що прийшла заохочувальна відповідь від працівника відділу пані Горської.
          Продовжив Петро Іларіонович віршування вже по закінченні середньої школи.
          В 1974 році написав поему “Шістдесят” на воєнну тематику, але вона не стала чимось вагомим у його творчій біографії.
          1975 року в районній газеті було опубліковано декілька його поезій – “Чекання”, “Вербівчанка”, “Матері”. Пробував себе у цей час і в жанрі гумору.
          Під час навчання в університеті “віршописання” довелося відкласти.
          У вирі вчительських буднів якось і не думалося про поетичний поступ, але молодий педагог все ж таки робить перші несміливі кроки в літературу. В 1984 році Петро Розвозчик послав рукопис своєї поетичної збірки в кабінет молодого автора. Відомий письменник Микола Сом, який відповідав тоді за роботу з творчою молоддю, піддав рукопис критиці, але додав, що окремі строфи й рядки збірки написані рукою талановитої людини.
          Тривалий час П.Розвозчик відвідував Білоцерківське літоб`єднання “Заспів” (1988-1994), яким керували в різні роки Т.М.Шарова та В.П.Іванців. У цей час відбулося становлення молодого поета.
          Брав участь у щорічному міському літературно-мистецькому фестивалі “Веселки над Россю”, друкувався у місцевій пресі. Поступово набував досвіду, шліфував майстерність.
          Дружню підтримку в місті молодий поет відчув насамперед від письменників-білоцерківців А.Гудими та В.Іванціва.
    У 1987 році Андрій Дмитрович Гудима, якого молодий педагог запросив на літературну зустріч у середню школу № 4, позитивно відгукнувся про вірш П.Розвозчика “Скитянка”.
          Стараннями Володимира Панасовича Іванціва в 1993 році було надруковано шість віршів поета-початківця у збірнику “Вітрила. Молоді поети Київщини”.
          Важливою літературною школою для Петра Розвозчика стало в 1994-1999 роках літоб`єднання “Радосинь” (м. Київ), яким керує і понині відомий поет і перекладач Дмитро Чередниченко. Це творче об`єднання, відоме на всю Україну, називають своєрідним “літературним університетом”, який згуртовує молоді національні мистецькі сили, є потужним джерелом поетичного натхнення як для юних талантів, так і для тих, чий талант “прокинувся” трішки пізніше.
          Дмитро Семенович став редактором перших двох збірок Петра Розвозчика – “Коні волі” та “На долонях подорожника”.
          У 1998 році П.Розвозчика було прийнято до Національної спілки письменників України за рекомендаціями Віктора Міняйла, Таїсії Шаповаленко та Дмитра Головка.
          У 2004 році вийшла третя збірка поета “Земля Світовида”, за яку поетові була присуджена Білоцерківська міська літературно-мистецька премія ім.. І.С.Нечуя-Левицького...
          Серед улюблених жанрів, окрім поезії, – історична та “химерна” проза.
          У 1997 році доля звела поета-білоцерківця з відомим літературознавцем Григорієм Авраховим, який сказав про автора збірки “Коні волі” : “Ви – абсолютний пан форми”.
          Високо поцінував творчість Петра Розвозчика й патріарх української прози, Шевченківський лауреат 1996 року Віктор Олександрович Міняйло, охоче надавши молодому поету рекомендацію для вступу до Національної спілки письменників. Віктор Міняйло сказав: ”Розвозчик – це поет самобутній і навіть у чомусь таємничий... “
          Прихильно ставився до творчості П.Розвозчика і славетний Микола Вінграновський, що в останні роки життя частенько приїздив на відпочинок до Білої Церкви на “шовкові води” Росі.
          Запам`яталося щире слово підтримки Олега Орача, який у 90-х роках був частим гостем на Білоцерківщині. Знаний поет сказав якось, що вірші П.Розвозчика силою своєї образності нагадують поезію Богдана-Ігоря Антонича.
          Цікавим є відгук на книгу “Земля Світовида” лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка Дмитра Кременя. Видатний сучасний митець зазначає: ”Петрові Розвозчику в книзі “Земля Світовида” дивним чином пощастило уникнути традиційної баркароли, кобзи чи бандури з гітарою навпереміш, і книга вийшла цільною, образно монолітною, хоча тут є навіть поезії дочорнобильських  часів (1983), не кажучи про вісімдесяті та дев`яності – як протоукраїнські  за календарем і поетичним відчуттям... Тонко відчуваючи всесвіт і маленьку билину, поет ... не зрікається поетичної школи, віртуозної алітерації та ламаного ритму, тягне його й до зорової, графічної моделі, як-от у поезії “Сини Світовида”.
          Мудро вибудовано “храм книги”:  “Речитатив дороги”, “Ватра на овиді”, “У сітях часу”, “Незглибимість”. У книзі багато трепетних поезій, але такі мініатюри, як “Заплакав Господь...”, “Чужинці-дні шикуються у чергу...”, “Марево” та ін. байдужими читача не залишать, як не залишили мене.
          Мені дуже радісно, що в історичній Білій Церкві, театральній і літературній оазі над Россю (звідси Ю.Ковалів, тут – В.Міняйло та ін.) живе і творить обдарований, витончений поет П.Розвозчик. І я йому бажаю нових зоряних спалахів у плеяді імен”.

                 
     В.Дідківський      “Штрихи до літературного портрета Петра Розвозчика”.



    Поділись з друзями:



Біла Церква

Одними з найбільш значних культурних та освітніх
центрів міста є державні публічні бібліотеки!



Централізована бібліотечна система Білої Церкви обслуговує 50873 читачів!

Це більш ніж 25% населення всього міста!

Докладніше