«Діти папороті» про і для дітей папороті

Анатолій Дімаров, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Микола Сом… Це дорогі для мене люди, до їхньої творчості я звертаюся коли потрібна підтримка і підказка, коли мені весело і сумно… В їхніх творах кожен може знайти відповідь на багато-багато запитань. Кожна книга наповнена ніжністю, любов’ю… Я вдячна долі, яка подарувала мені незабутні миті спілкування з Метрами української літератури, а Симоненкова дорога завжди веде до рідної домівки.

Доля…Мабуть, саме завдячуючи їй, буквально пару років назад в моєму житті з’явилося ім’я – Мирослав Дочинець. Спочатку «за живе» взяли книги, а потім відбулося і особисте знайомство… З того часу всі книги Мирослава Івановича стоять на одній полиці з книгами вищеназваних класиків, і дуже рідко є дні, коли б я не зверталася до них.

…І от приємна звістка, приємна подія – найкращий подарунок для всіх шанувальників – нова книга «Діти папороті».

Про що ця книга?

В книзі тісно переплітаються декілька сюжетних ліній – війна на Сході України (у романі це «там»), кохання, життя простих і дуже мудрих людей Закарпаття, розповідь-спогад про академіка Вернадського, його помічника Тиша…

Всі, хто цікавиться життям птахів, також відкриють для себе багато цікавого.

Скажете, дуже забагато різних сюжетів? Ні – це зовсім не так. Завдячуючи колоритній, багатющій, «смачній» мові, легендам, оповідкам, віршам і пісням «Діти папороті» – твір, який заворожує, не відпускає, змушує багато над чим замислитись… Кожна історія мерехтить миготливими вогниками цвіту папороті і з’єднується в ту знамениту карпатську ватру, яка ні за яких обставин не повинна згаснути.

Читаючи книгу, в багатьох епізодах я бачила на місці Бальзака (головний герой) самого Мирослава Івановича, навіть інтонації голосу відчувалися. Книгу читала, як Тиш, з олівцем у руці…

«Я – палець великої руки, що зветься народ, я – частинка священного тіла, що зветься Нація. І я, моє тіло постійно на гачкові зброї, насторожі, щоб не було відтято руку мого народу, щоб не було знівечене тіло моєї нації».

«…птиці знають більше, ніж ми. Бо міряють не лише землю, але й небо».

«Це найбільше вражає – тиша в книгах. Тиша, перемішана з таємницями, що стали мистецтвом».

«Московія та Україна – це різні країни: не плутайте «Русь» (Rous) з «Росією» (Russie), яка народжена набагато пізніше»

«…все, що написане, є святе письмо».

«Ось у чому суть: писати слід так, аби це могли прочитати без силування інші. Ба більше, не просто, щоб у це повірили, а щоб довірилися йому. Щоб воно зчитувало їхні серця».

Я не літературний критик, і не буду розкладати «по поличках» сюжетні

лінії, «вдалі і невдалі» образи… Тому що милозвучні, теплі, і водночас тверді, як криця, слова «Дітей папороті» не відпускають, тому «що там умирають. І за землю, яку сплюндрували і хочуть зробити черговим плацдармом для нових воєн. Це ж наша земля. Наша. Споконвічно. І відмовитися від неї означало б відмовитися від себе».

Ми всі – діти папороті. Чому? Прочитайте і дізнаєтесь.

Ганна Нагорна.