• 170 років з дня народження великого співця Надросся - Івана Нечуя-Левицького.

    Він малював. Малював біленькі хатки, що ховаються у затишку вишневих садків, малював сріблясті хвилі тоді ще прозорої Росі з її крутими зеленими берегами, малював високі дзвінниці сільських церков, звідки на всю округу чути радісний благовіст.
    Пензлем художника зображав він картини українських сіл, але гострим пером письменника викарбовував інше – людські долі та характери.

    25 листопада 1838 року у містечку Стеблеві, що на Черкащині, у родині священика Семена Степановича Левицького та Ганни Лук`янівни Трезвинської народився хлопчик Іванко. Зростав Іван під пильним доглядом батька - чоловіка прогресивного та освіченого. Він часто розказував прихожанам про право українського народу на самовизначення, про його славну історію, любив виголошувати проповіді українською мовою, але ці проповіді були заборонені Київською духовною академією, бо цей «язик проповідей не достоїн». Семен Степанович цікавився історією, прагнув ділитися своїми знаннями з простими людьми, для чого відкрив школу для сільських дітей з українською мовою навчання. Щоправда, проіснувала вона не довго - злякався місцевий шляхтич Стеблівський: «Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду й я на поле робити...». Як би там не було, своїм дітям Степан Левицький хотів іншої долі, ніж гнути все життя горба на полі. Та й діти, особливо старший син Іванко, виявляли здібності до навчання.

    Читати і писати батько навчив хлопчика, коли той був ще зовсім малим. Дядько, материн брат, за два роки підготував Івана до навчання в духовному училищі при Богуславському монастирі. Болючі дитячі спогади залишились у майбутнього письменника про ці роки, а точніше про одного з викладачів - Страхова, прізвище якого говорить саме за себе. Пізніше Іван писав про нього: «Він в суботу після уроків викликав провинників в широкий коридор, ставив їх рядом, брав лозу в цензора і сам «давав полі» по долонях мучеників не тонким кінцем лози, а товстим, щоб було дошкульніше. .. Менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми. Решта мучеників по одчинених класах слухала ті крики...».

    Не дивлячись ні на що, вчився Іван добре. Церковна наука була для нього близькою та цікавою з дитинства. І мова не лише про батька-священика. Мати, Ганна Лук`янівна, була родом з Лебединського панянського монастиря. Вона була дуже набожною, щовечора читала дітям житія Святих. «Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом із нею», - згадував пізніше Нечуй-Левицький. За бурсацькі роки Іван Левицький опанував латинську, грецьку та церковнослов`янську мови, тож без проблем у чотирнадцятирічному віці вступив до Київської духовної семінарії.

    Та вже навчаючись у семінарії, Іван Левицький знав, що не буде священиком. Письменницька праця, що стала його головним захопленням, поборола інше, більш давніше бажання: піти у фівальдійські печери і стати пустельником. Скупа, як для людини, що вбирала в себе знання, мов губка, семінарська наука не давала Іванові всього, що він хотів від неї отримати. Тоді Іван почав займатися самоосвітою: вивчив німецьку та французьку мови, на гроші, що висилав батько на гостинці, купував книги Лесажа, Сервантеса, Вальтера Скотта, Данте, Пушкіна і Гоголя.

    Після закінчення семінарії Іван Семенович дістав призначення на посаду вчителя російської словесності до Полтавської духовної семінарії.

    Талант Івана Левицького, який він розвивав протягом всього життя, виривався на волю, коли йому було вже 26 років. 1866 року він написав першу повість «Дві московки». Того ж року письменник переїхав до Каліша - найстарішого міста у Польщі, де працював учителем у гімназії. У 1867 він перевівся на педагогічну роботу в Седлець (Чехія).

    1868 року тридцятирічний письменник з допомогою давнього батькового знайомого Пантелеймона Куліша дебютує для читачів у львівському журналі «Правда» під псевдонімом Нечуй. Нечуй - це прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя», яку письменник дуже любив.

    Письменник майже рік подорожує Швейцарією, а 1873 року їде вчителювати до Кишинева. Він не міг довго втриматися на одному місці - шкільне начальство дратував великий вплив письменника на учнів. Про це він написав у частково автобіографічній повісті «Над Чорним морем»: «Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, - каже директор гімназії учителеві Комашку, - ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть на Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні».

    1885 року Іван Нечуй-Левицький, маючи вже величезний письменницький багаж (роман «Хмари», повісті «Причепа», «Микола Джеря», «Кайдашева сім`я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки», «Пропащі», «Над Чорним морем», «Навіжена», «Поміж ворогами», оповідання «Рибалка Панас Круть», «Не можна бабі Парасці втриматись на селі», «Запорожці», «Чортяча спокуса», «Афонський пройдисвіт», «Вітрогон» - це лише найвідоміші з них), кидає вчителювання та цілковито віддається літературній праці.

    Живий інтерес до історії України, привинутий ще батьком, знаходить свій вияв у цьому новому періоді творчості письменника. Він видає низку історичних праць, серед яких історики та літературознавці особливо виділяють історичні драми «Маруся Богуславка» та «В диму та полум`ї»; історико-популярні нариси «Унія та Петро Могила, Київський митрополит», «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав, святий Володимир і його потомки», «Татари й Литва на Україні», «Гетьман Богдан Хмельницький та козаччина», «Іван Виговський та Юрій Хмельницький, українські гетьмани», «Князь Олег, Святополк Окаянний, Ярослав Мудрий», «Руїна», «Українські гетьмани Брюховецький та Тетеря», «З давніх часів: про Богдана Хмельницького», «Наша історія», «Хто були скіфи й сармати»; історичні романи «Гетьман Іван Виговський» та «Князь Єремія Вишневецький». Активізація творчості Левицького-історика припала на час, коли царський і цісарський уряди були націлені на повне знищення української духовності, національної культури та мови. Критика зустрічала ці твори мовчанням. Майже не розглядалися вони й пізніше, вже за радянських часів - антицарська «червона» влада підтримувала і розвивала потуги до знівелювання цінності української історії та культури. Може, саме тому і досі кожен з нас зі шкільної лави знає про Нечуя-Левицького тільки як про автора «Кайдашевої сім`ї», «Миколи Джері» та ще кількох популяризованих творів, вивчених на уроках позакласного читання. Шкода, що забутим за роки антиукраїнських репресій залишився Іван Левицький-історик, етнограф, літературознавець та мовознавець.

    З 1885 року і до кінця життя Іван Нечуй-Левицький проживав у Києві, на вулиці Ярославів Вал, у маленькій двокімнатній квартирці, яка була більше схожою на бібліотечний склад через тисячі книг, у ній зібраних. Письменник дивом пересувався по ній між книжковими шафами та просто стопками книг, які були всюди. У звичках Івана Семеновича було багато того, що викликало подив. Сусіди, наприклад, по ньому могли перевіряти годинник: щодня, незважаючи на погоду чи справи, письменник рівно о третій годині відправлявся на прогулянку по протореному маршруту. Спочатку він ішов на Фундукліївську вулицю (тепер Богдана Хмельницького), поволі піднімався до Театрального майдану, потім повертав праворуч, на Володимирську вулицю, доходив до «підйомника», далі йшов на Володимирську гірку. Там трохи відпочивав, милуючись Дніпром, і о шостій годині повертався додому. Спати він теж лягав в один час - рівно о дев`ятій. Показовим у серйозності дотримання письменником свого особливого режиму дня є те, що навіть на власному ювілеї, коли виголошувалася доповідь про його життя і творчість, Нечуй-Левицький раптом піднявся зі свого місця і направився до виходу. Коли його запитали, чому він йде з власного свята, ювіляр відповів: «Просто вже скоро дев`ята година» - і таки пішов.

    Старий письменник слабнув і марнів. Прийшли складні для всіх, а тим більше для української інтелектуальної еліти часи - Перша світова війна, революція. .. Твори Нечуя зовсім не друкуються, сам він хворіє та голодує майже в повній самотності. Якось він розповідав друзям, як у 1917 році його зустріли на вулиці розбишаки: - Ану, давай гроші! - їй-богу, нема ні копійки! - Ти відомий письменник, у тебе грошей повні кишені! Грабіжники обшукали старого, але нічого, крім порожнього гаманця, не знайшли. Потім переглянулися і віддали Нечую гроші, які мали з собою.

    Під час кайзерівсько-німецької окупації Києва Іван Семенович Нечуй-Левицький потрапив до жахливої київської Дігтярівської богадільні на Лук`янівці. Там у голоді, холоді та самотності 15 квітня 1918 року письменник і помер. Поховали його на Байковому кладовищі у Києві.

    ТЕМА. – 2008. – 27 нояб. – С.16-17.

    І.С.Нечуй-Левицький і Білоцерківщина



    Поділись з друзями:



Біла Церква

Одними з найбільш значних культурних та освітніх
центрів міста є державні публічні бібліотеки!



Централізована бібліотечна система Білої Церкви обслуговує 50873 читачів!

Це більш ніж 25% населення всього міста!

Докладніше