• Я битиму на сполох безсумнівно...

    Стоптав чимало підошов.
    Обвуглив душу.
    На земній юдолі
    Я не блукав  – уперто йшов
    Шляхами долі...
                       Андрій Гудима
          Художня література – вид мистецтва, що є одним із наймогутніших засобів пізнання людини, інструментом впливу надійність. Саме література розвиває свідомість людини, її почуття, волю, психіку, формує людський характер – отже, створює особистість. Письменник узагальнює життєві явища, створює типові образи, виявляючи при цьому своє ставлення до подій. Значення письменника, його творчості, а отже, і взагалі літератури, виявляються у тому, наскільки правдиво виражені інтереси і мрії народу. Саме літературні твори ми сприймаємо насамперед серцем, а вже потім практичним розумом. То ж яким неймовірним талантом та вмінням писати повинен володіти справжній письменник, щоб розповісти людям його власну правду?                                               
          Рідна Білоцерківщина багата на видатні імена... Але з-поміж них постає одне особливе, таке, що неможливо його забути, коли хоч раз почуєш. Це – Андрій Дмитрович Гудима.    

          Ми знаємо Андрія Гудиму як автора сорока п`яти видань, лауреата літературних премій (міської ім. Нечуя-Левицького, обласних ім. Миколи Трублаїні та Григорія Косинки, всеукраїнських ім. Нечуя-Левицького та Михайла Коцюбинського, державної ім. Олеся Гончара), Почесного громадянина міста Біла Церква, занесеного до її Золотого Фонду і відзначеного державними нагородами.                       
          Дивлячись на світлини письменника, мимоволі зауважуєш деякі характерні риси: високий лоб, лагідна посмішка на вустах, а в очах – дорогоцінний досвід та мудрість, набуті роками. Простежується й неабиякий ентузіазм та бажання творити, діяти, жити.               
          Найвиразнішою рисою свого характеру Андрій Дмитрович вважає впертість, адже коли зачне якусь справу, то вже не кине її, доки не доведе до кінця. Напевне, саме це відіграло важливу роль у становленні А.Гудими як письменника.
        Над головою – не завжди блакить,
        Душа моя не знає переміни.
        Я не лукавлю.
        Все мене болить:
        Від рути-м`яти і до України...
          Провідні теми творчості письменника – невмирущі, оскільки пише він. про те, що тримає кожного з нас на землі, - про історію України, кохання, людину праці. Твори про голодомор та Велику Вітчизняну війну глибоко емоційні, напружені, подекуди навіть трагічні (як поема «Сльози і пам`яті печаль», роман «Кара без вини», трилогія «Тече до Бога моя сльоза», повість «Чорне сонце»). За словами Олеся Волі, «таку річ має право писати або той, хто пережив голод, або надзвичайно, геніальний письменник». Голоду в Україні 1932-33 років Андрій Дмитрович не пережив, але голод 1947 року – пізнав дитиною, та й надзвичайно геніальним письменником себе не вважає, але взявся і написав. Митець відкриває істинний секрет своїх творів: «Письменнику, щоб його читачі заплакали, треба, перш за все, щоб самому серце й душа заболіли і навіть пустити самому сльозу, з того, що написав і тоді все вдасться». Коли Андрій Дмитрович приходив додому після навчання та роботи, час зупинявся: митець починав писати. Уживаючись у стан, про який він писав, забував про весь світ, що ніби переставав існувати: не чути було ні сирен автомобілів за вікном, ні стрілки годинника – нічого.  Допомогло письменнику те, що він писав на основі свого села, своїх знайомих, тих людей, які пережили Голодомор, яких він ще встиг застати живими. Андрій Дмитрович бачив ті місця, де вони ходили, жили і були... Оце якраз йому допомогло. Зараз тих людей немає, але їх долі залишатимуться повік живими в унікальній трилогії «Тече до Бога моя сльоза», куди ввійшли «Кара без вини», «Лихо не спить», «Лихо без добра».       Перш за все, Андрій Гудима просто придивляється до людей, до народу. «Кожна людина, я вважаю, це ненаписана повість чи роман. Про молоденьких можна написати таку вдалу повістинку, а про кожного зі старших, які вже прожили життя-роман або повість, тільки недосліджені ще й недописані, бо вони пишуть її своїм життям, а письменники про це розповідають світові», – говорить А.Гудима.                   
          Сюжетів... Бери та й пиши. Лірика – це невичерпне джерело. Теми не завжди були дозволені «Покинь! Не пиши. Бо біда буде!» – казали йому. Та Андрій Дмитрович не з таких. Нізащо він не збирався здаватися. У тяжкі часи неможливо було знайти правдиві факти української історії, але письменник шукав свідчення в архівах, редакціях. Важко ж це було! Але якщо прагнеш знайти справжню істину, то обов`язково знайдеш. У своїй творчості Андрій Гудима велику увагу приділяє зображенню борців за волю та незалежність українського народу. З-під його пера постають перед нами Устим Кармалюк, Северин Наливайко, Іван Мазепа, жертовні, самовіддані, справжні, з усіма людськими слабостями і переживаннями, що «набираються святого духу рідної землі» і не бачать себе без вільної і незалежної України. Автор і сам присутній тут, він виникає в уяві читача через аргументовані судження про ту чи іншу подію, спонукає задуматися над нашою історією, згадати події минувшини. Поет ще раз нагадує нам про місце і роль лідера в історії нашого народу, показує її славні й безславні сторінки, щоб не тільки згадали ми ці трагічні імена, а й змогли знайти для себе відповідь на ті актуальні питання, які ставить перед нами життя.
          «Де честь козацька?» – запитує автор, дивлячись на сьогодення. Він звертається до кожного з нас і передає нам заповіт великих пращурів наших:
    О люде, люде! Як святу жарину,
    Свою достойність – пал ! – підворуши.
    Щоб мати незалежну Україну,
    Її, найперше, возведи в душі.
    В своєму храмі. А тоді молися.
    За неї стій. І поклади живіт.
          Ця одвічна тема поета, який у своїй творчості не знає і не шукає супокою, знайшла втілення і в новій поемі «Третє пришестя». Автор, пропустивши через душу страждання, сумніви і надії великого Кобзаря, виходить із ним на тиху розмову. І вже у нашому невизначеному сьогоденні обидва переймаються тими ж самими болями і стражданнями. Шевченко вустами Гудими закликає «новобранців» гуртуватися, не пускати на поталу й шукати гетьмана, кликати Северина і Кармеля, Залізняка й Гонту. Фінальними рядками, в які вкладено ідею всього твору, автор закликає до рішучих дій:
        «Пребагато нас – не двійко!
        Житиме Вкраїна!
        Така славна, духу стілько,
        Лише стойма стіймо стійко,
        Та – не на колінах!»
          Та це було не закінчення, а лише початок. Адже друком уже вийшла друга частина поеми, а в рукописі – закінчена і третя.
          Незвичайна ця книга ще й тим, що вона, як свідчить сам автор, йому наснилася. Наснилася ще тоді, коли цих кривавих подій на Майдані ще не було. Це якесь внутрішнє передбачення, що сталося за три місяці до жахливої трагедії, яка збурила свідомість українців, примусила забити на сполох і довести всьому світові, хто ми є і чиї ми діти.
          Така його творчість, такий він сам, чесний, відвертий, безкомпромісний, наділений іскрою Божого таланту і непереборним бажанням жити задля правди, любові, задля України:
        Розгойдайте горду старину,
        Закружляйте стумлене сучасне.
        Ляжуть пальці на сумну струну,
        А під нею радісна воскресне.
        Лебедіє тополиний пух,
        Роздуває осінь жар калини...
        Україно!
        Ти мій гордий дух
        І любо навік неопалима.

    Ірина Мироняк, учениця 11-А класу БЗШ №6.
       





    Поділись з друзями:



Біла Церква

Одними з найбільш значних культурних та освітніх
центрів міста є державні публічні бібліотеки!



Централізована бібліотечна система Білої Церкви обслуговує 51496 читачів!

Це більш ніж 26% населення всього міста!

Докладніше